Сакральне для профанів

Дії декількох десятків тисяч вболівальників, котрі співають хором "ми будемо із нашим клубом до гробової дошки", б'ють ритмічно в долоні і стрибають, поклавши руки на плечі сусідів, нагадують екстатичну поведінку вірян під час релігійного свята. Асоціація з релігією невипадкова. На думку австрійсько-німецького соціолога Томаса Лукмана (Thomas Luckmann), сакральне зовсім не зникло із життя сучасної людини. Навпаки, ми живемо в епоху "нових чарів", коли сфера священного начала виходить з-під юрисдикції релігійних організацій. Погляд на вболівальників як на общини невидимих релігійних культів допомагає зрозуміти соціальний феномен "вболівання" та суміжні з ним явища.

Почнемо по порядку. Початкова точка - це емоційне об'єднання людей навколо певної абстрактної і трансцендентної ідеї - спортивного клубу. Вболівальники створюють відносно стійкі спільноти, котрі характеризуються міцними зв'язками всередині групи і високим рівнем недовіри до зовнішнього світу. Їх об'єднує культ чистої, прекрасної, непогрішної і, перш за все, священної ідеї клубу, котрий представляє для них сакральний об'єкт. Спортсмени, тренери вже менш важливі: вони за своєю природою постають як тимчасове, недосконале і грішне втілення святого космосу на Землі. Вони приходять і йдуть, переважно не залишаючи після себе пам'яті, а невидима спільнота вболівальників продовжує жити далі.

Спортивні події прекрасно вписуються в формулу релігійного обряду: тут є місце для прояву почуттів, спільного споглядання форми релігійності, відчуття реальних, відчутних зв'язків між членами спільноти. Участь в ритуалі наповнює в свою чергу надзвичайною, майже магічною силою. Почуття спільноти переважають над індивідуальними, а те, що поєднує, над тим, що сіє розбрат. Все це сприяє формуванню нового (хоча недовготривалого) устрою, в котрому стираються звичні соціально-професійні ролі. На стадіоні традиційні ієрархії, відносини і зв'язки внутрішнього світу не працюють - їх заміняє егалітарна спільнота, ідею котрої підтримує однаковий одяг, спільні пісні, символи.

Своє значення також має і будова стадіону. Досліди (котрі було проведено за участі соціологів Томаша Шлендака (Tomasz Szlendak) і Радослава Коссаковського (Radoslaw Kossakowski)) показали існування у вболівальників сильного емоційного зв'язку зі спортивними об'єктами. Архітектура стадіонів сприяє посиленню особистих переживань і відчуттю сили натовпу, тобто тому, що соціологи називаються "індивідуальним переживанням святого космосу", а також створенню атмосфери релігійного екстазу, котрий, кажучи словами французького психолога Гюстава Лебона (Gustave Le Bon), заражає маси.

Деякі стадіони - ліверпульський "Енфілд", барселонський "Камп Ноу" чи лондонський "Стемфорд Брідж" стали вже певного роду святинями , містами, куди вчиняють своє паломництво не лише палкі шанувальники даних клубів, але і безліч представників інших релігійних спільнот вболівальників. Недивно, що вболівальники, котрі переживають такий сильний зв'язок зі стадіоном, різко протестують проти ідей спільних арен для декількох клубів, тобто, якщо поглянути на це крізь релігійну призму, - появу інших релігійних груп в їх храмах.

Матч для вболівальника - виняткова подія, під час котрої зникає звичне відчуття місця й часу, створюється метафізичний простір. Час на стадіоні набуває специфічного ритму: розбивається на сети, тайми, забіги, і водночас розтягується. Іноді відбувається навіть неможливе в реальному світі явище: весь стадіон затамовує подих, і стрілка годинника ніби зупиняється.

Але не лише ігровий час розбігається із офіційним календарем. Втягнутість в цю невидиму релігію надає життю регулярний цикл, пов'язаний із сезонами розіграшів. В багатьох спортивних дисциплінах сезон починається наприкінці літа або напочатку осені (серпень-жовтень) і закінчується наприкінці весни (травень-червень), тобто абсолютно не пов'язаний із календарним роком. Початок та закінчення сезону супроводжуються особливими урочистостями, оскільки для спільноти вболівальників (а також спортсменів, обслуговуючого персоналу) ці заходи розпочинають своєрідний літургійний рік. Втім, святий космос регулюють не лише аспекти, пов'язані з часом, а й просторовий порядок.

Вийти за межі стерильного, розпланованого, політкоректного сучасного життя дозволяє звернення до умовностей. В магічному світі вболівальників деякі правила людської поведінки відміняються, а їх місце займаються специфічні форми поведінки, котрі відображають стадіонні емоції, котрі, загалом, можна зустріти за межами спортивних об'єктів: свист, шум, образа суперника. Для висловлювання вкрай негативних емоцій стадіонна спільнота нерідко до таких кодів, як шовіністичні, гомофобні чи антисемітські лозунги. Це неосмислений викид накопиченої злості, емоційного напруження у своїй примітивній і банальній, але ефективній формі. Зміст тут має другорядне значення. Мова йде не про реальні погляди: важлива можливість здолати заборони, відкинути позастадіонну політкоректність, тим самим відчути полегшення і навіть очищення. Для релігійного життя цей аспект дуже важливий.

Звісно, вболівальники в основному неоднорідні. Всі вони різною мірою залучені в життя суспільства, або вірять в святість свого клубу, а відповідно, відрізняються одне від одного ставленням до сакрального об'єкта, до іновірців і методів участі в спортивній літургії.

В ЗМІ найбільш помітними є фундаменталісти: ультра радикальні за своїми поглядами та поведінкою вболівальники, зміст перебування яких в спільноті полягає в сильній, діяльній участі в обрядах: вони займаються транспарантами, організацією активної підтримки на стадіонах, а також вплутуються в хуліганські сутички, які відіграють роль священної жертви.

Другу групу можна назвати ортодоксами – це радикальні вболівальники, які вважають себе серцем клубу і хранителями "священного вогню". Вони не втручаються в створення візуальної сторони спортивного заходу чи в сутички, проте, як і для фундаменталістів, клуб для них – важлива частина повсякденного життя.

Третя група – це не практикуючі віруючі – вболівальники, які відчувають емоційний зв'язок з клубом, але не відвідують матчі – по особистим (місце проживання, фінанси, сім’я) чи суб’єктивним причинам, не відчуваючи себе комфортно в центрі ритуалів, що працюють на стадіоні.

Як і в будь-якому іншій релігійній спільноті існують маловіри вболівальники, які на словах заявляють про свій зв'язок з спільністю, але віра і слаба і не стійка, тому вони часто відходять від клубу. Їх відрізняє екуменістичне ставлення до іновірців, а стадіон і матч для них – лише форма розваги і місце дружніх зустрічей.

Найбільш живописною категорією вболівальників є показні фанати, яких також називають вболівальниками успіху. Вони активно демонструють свою прив’язаність до команди і прикрашають себе клубними символами культу. В дійсності ці предмети не мають для них глибокого значення, а похід на стадіон потрібний їм лише для того, аби показати себе іншим. Але відчуття власної значимості можна базувати навіть на цьому.

Остання група, яка найбільш динамічно розвивається, що є дивним – це атеїсти – ентузіасти комерційного спорту, колекціонери приємних вражень, що гидують лояльністю і емоційним залученням. Вони відкидають ритуальність і почуття спільності, вважаючи це сучасним варварством. Атеїсти орієнтовані на споживання глобальним "брендів", які в даному сезоні грають в хороший футбол і мають в своєму складі хороших футболістів.

Світ вболівальників ніколи не був сучасним і через це вступив в конфлікт з процесом, який називають супермаркетизацією спорту. Відбулось зіткнення двох явищ: прагнення до створення в певній мірі релігійної спільноти та глобального консюмеризму, який перетворив спорт у форму прибуткового шоу-бізнесу. Для сучасних спортивних (в першу чергу футбольних) клубів вболівальники – це лише клієнти, відданість яких вимірюється сумою грошей, що витрачені на квитки чи клубні сувеніри. Це той тип сучасного фанату, який необхідний спортивним корпораціям.

Проте нова ринкова ідеологія чужорідна світу "релігійних" вболівальників, і основне протиріччя лежить у сфері цінностей. Для клубів, що стали бізнес-структурами, інтегровані спільноти вболівальників є проблемою, і вони намагаються перетворити їх у споживачів розважальних послуг. В свою чергу члени спортивного релігійного руху виступають проти комерціалізації стадіонів і вірять, що борються за найбільш важливу справу. Спортивний бізнес воліє, аби їх місце зайняли experiential spectators – збирачі вражень, які пов’язані зі спортом лише тому, що він може їх розважити. Відсунуті на периферію "аборигени", яким необхідне окультурення, "дикуни", що не хочуть і не можуть прийняти сучасні правила, стали баластом для процесів комерціалізації, яка (нібито) повинна бути вигідна усім.

Чим закінчиться ця війна, передбачити складно, оскільки існування руху вболівальників разюче по трьох причинах: воно створює спільноти в ультра індивідуалізованому світі, виглядає нераціональним в нашій раціональній дійсності і здатне викликати крайні емоції у байдужих і спокійних за своїм характером людей. Вболівальники, оточені стіною нерозуміння, створюють власний куток магічного світу – один з останніх бастіонів нераціональності, в якому можна сховатись від глобальних модернізаційних процесів.

Джерело - Sacrum profanów, фото - fckarpaty.lviv.ua, fckarpaty.com.ua, ua-football.com

Коментарі відсутні